З Денисом Мирошниченком ми познайомилися у Будапешті: на прохання керівника туристичної групи він проводив оглядову екскурсію столицею Угорщини. Хлопець не приховував, що радий зустрічі із земляками. А під час прогулянки катером по Дунаю розговорилися з ним.
– Денисе, як давно ти проживаєш в Угорщині?
– Мені було лише 12-ть років, коли з Луганської області я разом з батьками переїхав до Будапешта, оскільки татова робота пов’язана з постачанням в Україну спеціальних будівельних матеріалів угорського виробництва. Мені довелося піти в угорську школу. Але позаяк, на думку рідних (і я теж так вважаю), угорські школи дають не таких ґрунтовних знань, як наші, старші класи я закінчував під наглядом бабусі та дідуся й атестат про середню освіту отримав в Україні. Зараз навчаюся на останньому курсі факультету міжнародної економіки Будапештського університету. Відтак уже десять років наша сім’я живе на дві країни.
– Ти вже, певно, отримав угорське громадянство?
– Ні, я маю вид на проживання в Угорщині, але українського громадянства втрачати не хочу.
– Дивно, адже більшість наших земляків мріють одержати громадянство будь-якої країни Євросоюзу.
– Угорщина, на жаль, не найкраще місце в Євросоюзі. Це одна з найбідніших країн, тут середня зарплатня не перевищує 400-500 євро на місяць, тоді як у Німеччині вона становить 2800 євро, у Нідерландах – понад 3000 євро. До речі, в Україні середня зарплата в еквіваленті становить 300 євро. Тож платоспроможність угорців дуже низька, через що немає внутрішніх інвестицій. Бензин коштує 1,5 євро за літр. Щороку обслуговування легкового авто обходиться не менше 1000 євро. Тож угорець економить абсолютно на всьому. Він не дозволить собі купити з друзями пляшку пива за 3 євро у кафе чи барі, а купить за 1 євро в магазині й вип’є вдома один. Великий відсоток безробітних, котрі виїжджають на заробітки у багатші країни Європи. Соціальні виплати з бюджету теж скорочено. За останні роки в Угорщині рідко можна побачити, що зводиться якась значна новобудова – офісний, культурний чи торговельний центр.
– З чим це пов’язано?
– Самі угорці нарікають на нерівномірний розподіл європейського бюджетного пирога між різними країнами Євросоюзу. А також на те, що ставши членом Євросоюзу, Угорщина втратила самостійність у визначенні пріоритетів і використанні коштів: тепер все треба узгоджувати у Брюселі.
– Денисе, є таке, за чим ти скучаєш в Україні?
– До цього часу не можу звикнути, що в угорців зовсім інша ментальність, ніж в українців. Тут, наприклад, не прийнято просто ходити один до одного в гості (родинні свята не маю на увазі), збиратися колективами на роботі, компаніями. Така собі, знаєте, нація індивідуалістів. І це мене, як молоду людину, дещо пригнічує. У нас, приміром, яким би скромним не був дохід сім’ї, примудряються щомісяця відкладати хоч невелику суму, аби влітку на кілька днів поїхати відпочити. Угорці теж відкладатимуть потроху цілий рік на відпочинок, але так і не поїдуть навіть на озеро Балатон (80 кмвід Будапешта), бо розтранжирять відкладене ще до літа. Середньостатистичний угорець швидше пролежить вихідний перед телевізором, ніж піде пробігтися чи прогулятися в парк, що знаходиться за кілька сотень метрів від будинку…
– Чи переїздять до Угорщини громадяни пострадянських країн?
– Усі мої знайомі підприємці з України та Росії, котрі переїхали до Угорщини протягом останніх трьох років, не витримали тут і року: або повернулися додому, або переїхали в інші європейські країни. Через економічну ситуацію, яка не сприяє розвитку бізнесу.
– Дякую за розмову.
Розмовляла Людмила Кучеренко
Матеріал підготовлений за підтримки Міжнародного фонду «Відродження
| Comments: |
31 Жовтень 2013