«Платіть, бо потурбували…»

Про проблемні аспекти стягнення державою виконавчого збору
№36 (1075) 08.09—14.09.2012

Слід визнати, що визначення поняття «виконавчий збір» у законі «Про виконавче провадження» відсутнє. Адже, як було написано в підручниках з радянського цивільного права, «дати науково правильне визначення — означає розкрити предмет його суті».

I. Про правову природу виконавчого збору

Єдиної думки про праву природу виконавчого збору немає: його розглядають і як плату боржника за вчинення державним виконавцем юридично значущих дій (у примусовому порядку), і як штрафну санкцію за невиконання в добровільному порядку вимог виконавчого документа.

Відсутність розуміння природи виконавчого збору позначається також на єдності правозастосовної та судової практики, мова про яку піде далі. Розійшлися в думках і автори статті, підготовленої “Юрист&Закон”.

Ігор Ніколаєв:

Виконавчий збір — категорія вкрай дивна. З’явився він в українському законодавстві, швидше за все, для виконання головним чином фіскальної функції. Не можна відкидати ймовірності того, що законодавець, уводячи норми про виконавчий збір, хотів наділити цей інститут також стримувальною функцією, аби
запобігти випадкам безпідставного звернення стягувача до державної репресивної машини примушування зобов’язаної особи (боржника), котра відмовляється добровільно виконати присуджене зобов’язання, до його виконання.

Перше припущення виглядає розумним з погляду будь-якої держави, що прагне наповнити скарбницю всіма доступними способами. Але дивним, якщо врахувати той факт, що ці норми віднесені не до податкового законодавства, а процесуального, що регламентує процедуру виконання судових рішень.

Із цього погляду ймовірнішим виглядає друге припущення. Тоді отримуємо ситуацію, при якій виконавчий збір за своєю природою повинен бути тотожним збору судовому. Але чи можливо це? Держава, одного разу взявши плату у вигляді судового збору, зобов’язалася надати судові послуги (тобто послуги щодо захисту (відновленню) порушеного, оспорюваного або такого, що не визнається, права). Виходячи із цього, можна було б припустити, що з моменту отримання судового рішення послуги надані в повному обсязі й належної якості. Проте це не так. Мало хто звертається до суду за папером (а в майнових спорах — практично ніхто). Отримання судового рішення — це лише один з етапів на шляху захисту порушеного права. І часто не головний. Звертаючись до суду, кредитор застосовує встановлену державою процедуру, маючи іншу мету, а саме — задоволення своїх майнових (або інших, у разі немайнового спору) домагань. Отримати таке задоволення за допомогою судової процедури неможливо, використовується інша процедура — примусового виконання.
Процедурами примусового виконання традиційно є виконавче провадження (у разі наявності одного боржника, одного кредитора й достатньої кількості майна в боржника для погашення його зобов’язань) або банкрутство, що іменується ще конкурсним процесом (у разі збігу (множинності/конкурсу) кредиторів щодо одного боржника, коли виникає конкуренція за право звернути стягнення на його майно та припущення, що майна не вистачить для задоволення всіх кредиторських вимог).

Якщо судовий збір — плата за надані державою в особі її судової системи послуги із захисту порушеного права, то ця плата повинна припускати і надання послуг із примусового стягнення, інакше за що ж тоді було заплачено? Але парадокс полягає в тому, що, отримавши задоволення вимог на папері (у вигляді судового рішення), кредитор не знайшов захисту свого права та його поновлення. Для реалізації ж підтвердженого судовим рішенням права кредитор змушений знову заплатити виконавчий збір, звернувшись по примусове виконання до ДВС, і (який жах!) знову судовий збір у разі процедури банкрутства! Але ж кредитор уже платив!

Виникає питання: якщо підтвердження в судовому процесі факту порушення права та його поновлення (а точніше сказати, спроба поновлення, адже ще не відомо, чи є в боржника майно для задоволення заявлених до нього майнових домагань) — це дві самостійні, не пов’язані між собою послуги, то наскільки справедливий установлений розмір плати за такі послуги? Особливо актуальне це питання у світлі того, що ринок надання судових послуг і послуг із примусового виконання судових рішень в Україні монополізований державою.
Слід зазначити, що якість цих послуг також залишає бажати кращого.

Виходить, що держава сама створила монопольний ринок послуг, визначила порядок їх надання й сама ж установлює розмір плати за їх надання! Без усяких сумнівів, необхідно це породження етатистсько-тоталітарної системи, що дісталося нам у спадщину, «демонтувати» і ввести елементи ринку: послуга повинна надаватися якісно й за справедливу плату. У свою чергу плата за судові послуги й за послуги щодо примусового виконання судового рішення (в наявній системі — виконавчий збір) повинна виконувати компенсаторну функцію.

Проте як визначити цю «найсправедливішу плату»? Особливо коли мова йде про надання публічних послуг, де не допускається повною мірою вільна конкуренція. У випадку з виконавчим збором можливий тільки один вихід — установлення тарифів за кожну конкретну дію виконавця. А щоб у стягувача не було спокуси даремно розбурхувати систему (наприклад пред’являти виконавчий документ, щоб насолити боржникові, піддавши його впливу з боку виконавця, наперед знаючи, що в боржника немає майна, на яке може бути звернено стягнення, а отже, не маючи навіть надії на хоч би часткове задоволення своїх домагань), необхідно встановити аванс. Заплативши його, стягувач буде стриманий і розумний у своїх діях, а виконавець отримає плату за свої послуги. У цьому випадку аванс повинен бути платою за конкретні дії виконавця та спрямованим на покриття його витрат, пов’язаних з ними. Наприклад, стягувач, бажаючи дізнатися, чи є в дебітора майно для покриття боргу, визначеного судовим рішенням, авансує дії виконавця щодо перевірки
майнового становища винуватця. З’ясувавши це, стягувач ухвалить рішення про те, продовжувати дії щодо стягнення (у разі виявлення майна) чи зупинитися (якщо буде встановлено, що майна, на яке може бути звернено стягнення, у боржника немає). У разі успіху авансові платежі повинні бути компенсовані стягувачу за рахунок майна боржника. Визначення тарифів у цьому випадку гарантує, що розмір такої компенсації буде прогнозованим і справедливим для боржника.

Встановлення ж у законі «Про виконавче провадження» виконавчого збору у відсотках до суми боргу не є справедливим. Виходить, що в одному випадку виконавець для стягнення боргу виконує безліч дій, витрачає чимало часу й сил, а в іншому — виставляє платіжку, гроші списуються з рахунку боржника, і все — стягнення закінчено. І в першому, і в другому випадках розмір виконавчого збору однаковий. А це не справедливо.

Можна, звичайно, сказати, що боржник сам винен: потрібно було добровільно виконати судове рішення. У цьому ж випадку виконавчий збір є покаранням для боржника за його недбайливість, тобто виконує каральну функцію. Але це неможливо, оскільки покарання завжди застосовується індивідуально, за винні дії та припускає можливість уповноваженого правозастосовувача обрати розмір і вид такого покарання. Воно ніколи не може бути наперед установлене в законі для неодноразового застосування відносно невизначеного кола осіб, та ще й із чіткою вказівкою на його розмір, який не може бути змінений правозастосовувачем.

Таким чином, можна зробити висновок про те,
що виконавчий збір — це плата за послугу стосовно примусового виконання судового рішення. Її розмір і спосіб установлення в чинному законодавстві визначені несправедливо. Ці норми підлягають ревізії, а систему надання судових послуг і послуг щодо примусового виконання судових рішень, як і порядок визначення плати за них, слід модернізувати й підпорядкувати інтересам забезпечення ефективного цивільного обороту.

Виконавчий збір повинен складатися з тарифів за надані виконавцем конкретні послуги (вчинені дії), авансуватися вони мають стягувачем і компенсуватися за рахунок майна боржника. Судові послуги й послуги щодо примусового виконання судового рішення повинні бути доступними та якісними. На цьому ринку слід ліквідовувати державну монополію (перш за все за рахунок розширення повноважень третейських судів і створення системи недержавного виконання судових рішень).

Андрій Авторгов:

Природно, найдешевший спосіб виконання судового рішення — його добровільне виконання. Необхідність застосування державою засобів примушування до виконання судового рішення — наслідок неповаги до встановлених державою правил. Також природно, що боржник несе відповідальність, яка настає для нього в разі невиконання виконавчого документа без поважних причин у встановлений для добровільного виконання строк.

У законі «Про виконавче провадження» така відповідальність передбачена у вигляді сплати виконавчого збору.
Якщо звернутися до Податкового кодексу, то в п.6.2 його ст.6 говориться про те, що «збором (платою, внеском) є обов’язковий платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій».

Проте у виконавчому провадженні боржник у результаті вчинення державним органом відносно нього юридично значимих дій ніякої спеціальної вигоди не отримує. Також сумнівно, що послуги можуть надаватися в примусовому порядку. Навряд чи боржник бажає надання послуг, унаслідок яких він буде позбавлений частини свого майна.

Як приклад наведемо ситуацію зі сплатою суми боргу дебітором після початку примусового виконання шляхом переказування суми боргу на рахунок стягувача без будь-яких дій державного виконавця щодо виконання судового рішення. У цьому випадку виявиться, що послуги стосовно виконання судового рішення не надані, а платити виконавчий збір боржникові необхідно. Аналогічну ситуацію маємо й у разі відкликання стягувачем виконавчого документа.

Таким чином, напрошується висновок, що виконавчий збір — це вид майнової відповідальності боржника, штраф, який стягується з боржника, котрий не виконав судового рішення в строк, наданий для його добровільного виконання та який обчислюється в процентному відношенні до суми невиконаного судового рішення чи до його
частини або в законодавчо визначеній сумі (для немайнових рішень).

II. Про судову практику

Так, у своїй постанові від 5.04.2012 у справі №14/54 Вищий господарський суд зазначив, що для ухвалення рішення про законність стягнення виконавчого збору необхідно достовірно встановити, що рішення було виконане саме Державною виконавчою службою.

На думку ВГС, закінчення строку добровільного виконання саме по собі не може бути достатньою підставою для стягнення виконавчого збору, оскільки ДВС не зробила дій, спрямованих на виконання рішення, оскільки боржник виконав його добровільно шляхом взаємозаліку вимог.

Суд дійшов висновку: оскільки примусового виконання в порядку, передбаченому законом «Про виконавче провадження», не здійснювалося, то не було й підстав для стягнення виконавчого збору. Аналогічну позицію ВГС виклав в ухвалі від 20.10.2011 у справі №32/306.

Скасовуючи рішення нижчих судів, ВГС зазначив, що суди попередніх інстанцій залишили без уваги відсутність здійснення органом ДВС заходів примусового виконання (звернення стягнення на майно й кошти боржника, вилучення в боржника певних предметів і передання їх стягувачу тощо), що, на переконання колегії суддів касаційної інстанції, у свою чергу не дає підстав для стягнення виконавчого збору.

Повертаючись до думки, висловленої І.Ніколаєвим, можна дійти висновку, що ВГС
справедливо вважає, що у випадку, якщо послуги з виконання не надавалися, підстави для стягнення виконавчого збору відсутні.

Практика ж Вищого адміністративного суду в питанні стягнення виконавчого збору суперечлива. Так, у деяких ухвалах ВАС виклав позицію, практично аналогічну тій, що міститься у вищенаведених постановах ВГС.

Проте в ухвалі від 21.02.2012 у справі №К-36102/10 ВАС, залишаючи в силі постанову суду першої інстанції та скасовуючи постанову апеляційного суду, вказав, що виконавчий збір стягується в разі пропущення боржником строку для добровільного виконання незалежно від того, добровільно чи примусово стягнуті кошти. Більше того, суд дійшов вельми спірного висновку, що «стягненням у виконавчому провадженні вважається також добровільна сплата боржником коштів на виконання рішення суду про стягнення коштів».

Тепер поговоримо про практику Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Точку зору А.Авторгова про те, що насправді третє речення ст.28 закону «Про виконавче провадження» слід розуміти так, що в разі переказування суми боргу на рахунок стягувача або відкликання стягувачем виконавчого документа слід керуватися другим (!), а не першим реченням цієї ж статті, ніхто з колег не поділяв.

Проте ВСС у своїй ухвалі від 14.03.2012 у справі №6-47892ск11 зазначив, що відповідно до ч.1 ст.28 указаного закону в разі відкликання стягувачем виконавчого документа виконавчий збір слід стягувати не в розмірі 10% суми, що
міститься в судовому рішенні, а в розмірі 40 НМДГ.

У тій же ухвалі ВСС дійшов висновку, що, за правовою природою, виконавчий збір є адміністративною відповідальністю (штрафом) за порушення вимог указаного закону, зокрема за порушення строків, установлених для самостійного виконання рішення.

Таким чином, позиція А.Авторгова (виконавчий збір — це вид майнової відповідальності боржника, штраф, який стягується з боржника, котрий не виконав судового рішення в строк, відведений для добровільного виконання) також має право на існування та знаходить своє відображення в наявній судовій практиці.

III. Висновки

Отже:

• визначення поняття виконавчого збору в законі «Про виконавче провадження» відсутнє;

• відносити виконавчий збір до зборів у розумінні ПК не можна;

• судова практика в питаннях правомірності стягнення виконавчого збору суперечлива;

• стягнення виконавчого збору не справедливе:

– з боржника, що виконав судове рішення шляхом переказування коштів на рахунок стягувача;

– у випадку, якщо стягувач відкликав виконавчий документ;

– у разі укладення мирової угоди між стягувачем і боржником;

– у разі солідарного стягнення боргу за одним судовим рішенням з кількох боржників.
Виходом із ситуації може бути тільки внесення відповідних змін до закону «Про виконавче провадження» й законодавче визначення терміна «виконавчий збір».

Закон і Бізнес